Пошук по сайту

Хімія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Опорний конспект лекцій з дисципліни “Економічна історія” кременчук - Сторінка 2

Опорний конспект лекцій з дисципліни “Економічна історія” кременчук





Сторінка2/6
1   2   3   4   5   6
3. Особливості феодального розвитку окремих країн Західної Європи – Франції, Англії, Німеччини.
Францію часто називають класичною країною феодалізму. Очолював державу король, королівськими васалами були найбільші феодали – герцоги, графи; їх васалами, у свою чергу, вважалися середні та дрібні феодали – лицарі. Васали підпорядковувалися лише своєму сюзерену, за його наказом вони за свій рахунок збирали ополчення, яке й охороняло володіння сюзерена від зовнішніх ворогів, а також було апаратом позаекономічного примусу селянства.

Проте ця система нерідко порушувалася, в результаті чого територія Франції ставала театром руйнівних внутрішніх та зовнішніх війн. Це походи північно-французьких феодалів на південь країни (альбігойські війни ХІІІ ст.), а також періодичні спалахи сторічної війни, що велася між Францією та Англією (XIV-XV ст.) на території Франції.

Проте сторічна війна прискорила звільнення селян від феодальної залежності, бо королям знадобилася числена наймана армія, для якої потрібні були не лише людські, а й матеріальні ресурси. Тому королівська влада всіляко підтримувала звільнених селян за плату.

До XIV ст. вже виокремлюються головні зони сільськогосподарської спеціалізації. Північна та Центральна Франція – основна житниця; Південна – база виноробства тощо.

Головна особливість економіки феодальної Англії полягала в більшій, ніж у Франції централізації управління. Власники англійських маєтків (манорів), які обслуговувалися працею залежних селян були васалами не великих феодалів, а безпосередньо короля.

У господарствах феодалів процвітало вівчарство та вироблялась велика кількість вовни-сирцю.

Торгівля вовною, яку вели не лише феодали, а й селяни, підривала кріпосне господарство: до кінця XIII ст. панщина та натуральні повинності все більше замінюються грошовим оброком, а праця кріпаків – найманою працею.

В середині XIV ст. після нашесті чуми, що забрала не менше третини населення Англії, власники манорів (лорди) стали повертатися до панщини, що виникало широке невдоволення народних мас й вилилося в одне з найбільших повстань, очолюване Уотом Тайлером (1381 р.).

Після повстання в англійському селі настає повна комутація ренти, а потім і викуп селянами феодальних повинностей. У XV ст. практично всі англійські селяни стали особисто вільними – копігольдерами, які сплачували грошову ренту за земельні наділи, або фрігольдерами, які були повністю вільними отримувачами землі.

У XV ст. виникає нове дворянство – джентрі, котре застосовує у своєму господарстві лише найману працю.

Але в XVI ст. при зростанні попиту на вовну, джентрі заявляють свої права на землі копігольдеров, необхідні власникам для розширення пасовищ.

Особливості феодальної економіки Німеччини формувалися насамперед під впливом того, що становлення феодальної системи тут відбувалося пізніше, ніж в Англії або Франції. Крім того, Німеччина, до складу якої входили французькі, слов’янські, італійські регіони, не була національним комплексом, а окремі частини країни економічно були відірвані одна від одної.

У XV ст. почався масовий вивіз хліба через балтійські порти у Голландію та Англію. І феодали Східної Німеччини змогли прибрати його до своїх рук.

Відбувається повне закріпачення селян (учорашніх пільгових колоністів), створюються величезні масиви панської оранки, селін зганяють з їхніх земель та переводять на панщину.

Це явище набуло масового характеру в XVI ст., а пізніше воно поширилося й на інші країни Східної Європи.

Різке погіршання матеріального та юридичного становища селян викликало в 1525 р. Велику селянську війну – по суті, повстання всього німецького народу. Після її придушення по всій Німеччині запанували найжорстокіші форми кріпацтва.

Тема 3. МАНУФАКТУРНИЙ ПЕРІОД СВІТОВОЇ

ЕКОНОМІКИ XVI-XVIII ст.
ПЛАН

  1. Великі географічні відкриття.

  2. Економічний розвиток провідних країн світу.


1. Великі географічні відкриття.
Надзвичайну роль в економічному розвитку європейських країн відіграють великі географічні відкриття.

Об’єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім до Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною ситуацією, що склалася на той час в Європі. Економіка Іспанії та Португалії була виснажена війною проти маврів за звільнення Піренейського півострова. У результаті такої довготривалої війни значна частина населення регіону залишилася без діла. Економіка була надто слабкою щоб перетворилися феодали-воїни у сільських господарів. Тому ці держави спрямовували їх небезпечну енергію за межі країни, на завоювання земель за океаном, що зумовило пріоритет саме цих країн у відкритті та освоєнні нових земель.

До початку XVI ст. майже в усіх галузях матеріального виробництва відбуваються істотні зміни, удосконалюються знаряддя праці та технологічні процеси. Зростаючі потреби у металі викликали зміни у видобувній та обробній промисловості. З’являються спеціальні механізми, що забезпечують роботу шахт, на зміну кричному горнові приходить доменна піч. Змінюється водяне колесо. У металообробці з’являються молоти, що приводяться у дію з допомогою колеса, водяний млин стає основою сукновального виробництва. У текстильній промисловості на зміну вертикальному ткацькому верстату приходить горизонтальний, з’являється самопрядка, яка здійснює відразу дві операції: безпосередньо прядіння та намотування нитки.

Відбуваються певні зміни й у сільському господарстві: з’являється багатопілля, травосіяння, застосовують добрива. Виникає територіальна спеціалізація сільського господарства. Так, Нідерланди спеціалізуються на вирощуванні молочної худоби, виробництві сиру та масла; Рейнська область – на виноградарстві та виробництві якісних вин; південь Франції та північ Іспанії – на вівчарстві тощо. Зростає товарність сільського господарства, збільшується питома вага тієї продукції, що призначена не на власне споживання, а на продаж.

Одночасно відбувається розширення внутрішнього ринку європейських країн. Ускладнюється грошовий обіг, з’являються нові форми торговельних операцій, посилюється роль торговельних бірж. Усе це вимагає більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу.

Ще однією важливою причиною великих географічних відкриттів слід вважати досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей.

Насамперед це відродження античних уявлень про те, що Земля – куля, уточнення карт, удосконалення навігаційних приладів (компас, астролябія), а також будівництво суден нового класу – каравел з трьома щоглами та ярусним розташуванням вітрил.

Основними віхами Великих географічних відкриттів є: експедиція Бартоломео Діаса (1486 р.), яка досягла найпівденнішої точки Африканського континенту (мис Доброї Надії); Васко да Гама в 1497-1498 рр. здійснив плавання з Лісабону до Індії довкола Африки, досягнувши в 1498 р. міста Калікут, та назад, проклавши у такий спосіб морський шлях до Індії; Христофор Колумб, який у 1492-1493 рр. очолював іспанську експедицію через Атлантичний океан і 12 жовтня 1492 р. досяг о. Сан-Сальвадор (офіційна дата відкриття Америки), але він був упевнений, що знайшов шлях до східних берегів Азії; Америго Віспуччі, який здійснив кілька походів під іспанським та португальським прапорами (1499-1504) до нового континенту, який в 1507 р. дістав його ім’я; і, нарешті, навколосвітня подорож Фернандо Магеллана (1519-1521 рр.) який уперше обігнув Американський континент та вийшов до Тихого океану.

Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки. Відбувається становлення світового ринку. Розширюється торговельний асортимент (тютюн, какао, кава, картопля, томати). Виникли торговельні монопольні об’єднання (напр. Ост-Індійська компанія).

Створювались колоніальні імперії, спочатку іспанська та португальська. Награбовані товари відправлялися в Європу.

Найприбутковішим товаром стають раби, яких вивозять з Африки до Америки, головними работоргівцями були Португалія, Голландія, Англія.

Важливою статтею доходів стає піратство (англійське, французьке). Пірати грабували іспанські кораблі, які везли в Європу американське золото та срібло. Протягом 1528 - 1660 рр. лише в Іспанію було вивезено 200 т золота та 18 тис.т. срібла.

До 1601 р. географічні відкриття викликали невідоме раніше явище – різкі стрибки цін (до 4 разів). Це явище називають “революцією цін”, яке було викликано потужним припливом дорогоцінних металів та їх знеціненням. Вона погіршала становище селян, робітників та збагатила торговців, промислову буржуазію.

Важливим свідченням прискорення розкладу феодального суспільства та розвитку нових капіталістичних відносин стає поява мануфактурного виробництва, яке засновано на розподілі праці та ручній ремісничій техніці та обслуговується вільнонайманими робітниками.

2. Економічний розвиток провідних країн світу.
Галузевий склад мануфактур багато в чому визначався природно-географічними умовами тієї чи іншої країни. Так, в Англії, в основному переважали суконні, металургійні та суднобудівні мануфактури, в Німеччині – гірничі та металообробні, в Нідерландах – текстильні та суднобудівні.

З середини XVII ст. мануфактура стає панівною формою капіталістичного виробництва, поглиблюється міжнародний поділ праці.

У період мануфактурного капіталізму відбуваються буржуазні революції в Нідерландах (1572-1609 рр.) та Англії (1640-1649 рр.). Вони проголосили свободу підприємництва та торгівлі, що сприяло швидкому економічному розвиткові цих країн. У XVII ст. лідером у світовому виробництві була Голландія, проте з другої половини XVII ст. її починає випереджати Англія. Надзвичайно дошкульного удару економіці Голландії завдав Навігаційний акт Кромвеля (1651 р.), за яким заборонялося постачання в Англію товарів на кораблях інших країн.

І в Англії, і в Голландії після революцій трансформується фінансова система: створюються банки, виникає та поширюється кредит.

Амстердамський банк був створений у 1609 р. Англійський банк – у 1694 р. Вони мали монопольне право випуску банкнот.

Англія завойовує провідні позиції у колоніальній політиці. У XVIII ст. вона стає найбільшою колоніальною державою, витісняє Францію з Індії, захоплює Канаду. Але водночас вона зазнає поразки у війні в Північній Америці.

Війна за незалежність у Північній Америці (1775-1783 рр.) одночасно була буржуазною революцією, у результаті якої в 1776 р. на місці англійських Північноамериканських колоній утворилася нова буржуазна держава – Сполучені Штати Америки.

В результаті перемоги тут було знищене феодальне землеволодіння та створені сприятливі умови для розвитку фермерських господарств (так званий американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві).

Цей шлях насамперед передбачав власність безпосереднього виробника (фермера) на засоби виробництва ( у тому числі на землю) та продукцію, яку він виробляв, що робило його економічно зацікавленим у результатах своєї праці.

Водночас в Європі, передусім у Прусії, наприкінці XVIII ст. створилися умови для розвитку так званого пруського шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві, за якого зберігається поміщицьке землеволодіння та значна частина повинностей селян на користь поміщиків, а самі поміщицькі господарства повільно перетворюються в капіталістичні, що супроводжується експропріацією селянства та створенням незначної кількості заможних селянських (“гросбауерських”) товарних господарств.

Таким чином, уже наприкінці XVIII ст. чітко визначаються два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві, які були досить поширеними в різних країнах світу в XIX ст. – “американський” та “пруський”.

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот – перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики.

Батьківщиною промислового перевороту стала Англія, де в середині XVIII ст. склався комплекс економічних та політичних передумов його успішного здійснення.

Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини XVIII ст. до першої чверті XIX ст. Його основними етапами були винайдення та застосування машин у текстильній промисловості (спочатку у бавовняній), удосконалення металургійного процесу, винайдення та активне впровадження парового двигуна і, нарешті, створення галузі, що виробляє машини, – машинобудування.

У результаті завершення промислового перевороту (перша чверть XIX ст.) в Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної перетворюється в індустріальну. Споживання бавовни за 130 років зросло в 1000 разів, прискорився розвиток металургійної, машинобудівної промисловості. Значного розвитку досягло залізничне будівництво.

Значно зростає роль колоній, як ринків сировини та збуту для англійської промисловості. Англія перетворюється в економічного лідера – провідну торговельну країну. У цьому неабияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі – фрітредерства (англ. Free trade) з 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.

У Франції запровадження машин розпочинається лише після Великої французької революції (1789-1793 рр.), але промисловий переворот стримується в роки імперії та наполеонівських війн.

Після реставрації Бурбонів було прийнято низку законів, дія яких негативно вплинула на розвиток французької промисловості, але відкрила французький ринок для англійських товарів. У результаті поширюється застосування машин, особливо в текстильній промисловості, починає розвиватися металургія.

Революція 1830 р. призвела до панування банкірів та спекулянтів. Важливим джерелом збагачення останніх став “державний дефіцит”. До 1848 р. державний борг досяг 5,5 млрд. фр.

У цей період (30-40-ві роки XIX ст.), який можна назвати першим етапом промислового перевороту, на розвиток промисловості впливали ті самі негативні причини, що й у попередні роки: дрібна парцелярна власність, вузькість внутрішнього ринку, високі митні тарифи на сировину та паливо, які гальмували розвиток обробної промисловості. Водночас прискореного розвитку набувало залізничне будівництво.

Другий етап (50-60-ті роки) характеризується завершенням промислового перевороту в галузях важкої індустрії ( виробництво чавуну збільшилось втричі, сталі – у 8 разів. Але на відміну від Англії, Франція стає лише аграрно-індустріальною державою. Переважає розвиток галузей, що виробляють модний одяг, предмети розкоші.

Німеччина являла собою країну політично роздроблену та економічно відсталу. Після Віденського конгресу (1815 р.) було утворено Німецький союз, до якого увійшло 38 держав. Проте цей союз не ліквідував феодальної роздробленості. Помітне послаблення на початку XIX ст. кріпосництва полегшило зростання капіталістичних відносин.

В першій половині ХІХ ст. Німеччина залишається аграрною країною, а в її промисловості переважає дрібне виробництво.

Початок промислового перевороту в Німеччині можна віднести на початок 50-х років, після революції 1848 р. У 50-60-х роках Німеччина досягла в розвитку торгівлі та промисловості, залізниць, телеграфу та океанського транспорту небачених успіхів, які дали країні за 20 років набагато більше, ніж за ціле сторіччя. Промисловий переворот у Німеччині мав стрімкий характер (20 років) та відбувався він на власній машинобудівній базі. Німеччина не мала потреби повторювати всі етапи технічного розвитку, які пройшла Англія.

Завдяки високим темпам промислового виробництва Німеччина до 1870 р. вже перевершила Францію у видобутку вугілля, виплавці чавуну, потужності парових двигунів, довжини залізничної колії та майже наздогнала Францію в оборотах зовнішньої торгівлі. Великого рівня досягає воєнна промисловість, розвиток якої активно стимулюється державою, що обумовлено агресивною політикою Прусії.

В США після завершення війни за незалежність (1776 р.) економічний розвиток відбувається досить швидкими темпами, особливо процвітає сільське господарство – як фермерське (інтенсивне на Півночі), так і плантаційне (екстенсивне на Півдні). Наприкінці XVIII ст. починається запровадження англійських машин у текстильному виробництві. В США особливістю промислового перевороту було дуже повільне впровадження парової машини, що обумовлено великими водними ресурсами і широким використанням водяного двигуна. Активні імміграційні процеси (до 1860 р. близько 50 млн. осіб) дали можливість США отримати готові кадри кваліфікованих робітників. Важливу роль зіграла тенденція до стандартизації.

Загалом промисловий переворот в США відбувався вкрай нерівномірно, захопив спочатку текстильну промисловість, а потім харчову. Важка індустрія часто не могла задовольнити внутрішніх потреб країни.

Завершення промислового перевороту відбувається лише після закінчення Громадянської війни (1861-1865 рр.).

Поразка Півдня у Громадянській війні, була наперед вирішена його економічною відсталістю. Досить важливу роль у перемозі Півночі відіграло й розв’язання питання щодо земель на Заході.

У травні 1962 р. виходить закон про Гомстеди, за яким кожний громадянин США отримав право на 160 акрів (65 га) землі за умови сплати 10 дол.; якщо ці землі продуктивно використовувалися упродовж п’яти років, вони переходили у власність фермера. Це сприяло відпливу солдат з армій Півдня, адже для отримання землі необхідно було визнати себе громадянином США, а, як відомо, Південь оголосив себе Конфедерацію, яка не входить до складу США. Отже, завдяки Громадянській війні та Гомстед – акту аграрне питання було вирішене на користь фермерів. Ще одним важливим наслідком Громадянської війни було скасування рабства, що значно розширило внутрішній ринок та ринок робочої сили в країні.

Громадянська війна створила надзвичайно сприятливі умови для прискореного економічного розвитку і завершення промислового перевороту, зробила перший крок до перетворення США у провідну індустріальну державу світу.

Тема 4. ГОСПОДАРСТВА ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

У ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
План.


  1. Основні тенденції економічного розвитку провідних країн світу у ХІХ – на початку ХХ ст.

  2. Ускладнення в економіці Англії.

  3. Причини уповільнення темпів економічного розвитку Франції.

  4. Швидкий розвиток економіки США.

  5. Економічне піднесення Німеччини.



  1. Основні тенденції економічного розвитку провідних

країн світу у ХІХ- на початку ХХ ст.
Основна риса світового економічного розвитку в період, що розглядається, – поступовий перехід від капіталізму “вільної конкуренції” до монополістичного.

У різних галузях світового народногосподарського комплексу на основі зростаючих потреб та прискореного технічного прогресу відбуваються потужні технічні та технологічні зрушення, змінюється його структура та принципи розміщення продуктивних сил. Передусім відбуваються зміни в енергетичній базі промисловості. Наприкінці ХІХ ст. було винайдено парову турбіну. Було створено турбогенератор для отримання електричної енергії в промислових обсягах і заміни нею пару. Використання електроенергії стало справжньою революцією в енергетиці, обумовило виникнення нових галузей – електротранспорту (трамвай), електрохімії, електрометалургії.

Надзвичайно великі зміни відбулися в металургії, особливо у сталеливарному виробництві, винайдено нові методи виплавки сталі – бесемерівський, мартенівський, томасівський. З 1870 до 1900 рр. виробництво сталі збільшилося в 56 разів. Це сприяло зростанню виробництва в машинобудуванні, суднобудуванні, будівництві залізниць.

З’являються нові засоби комунікацій: телефон, телеграф, радіо. Винахід двигуна внутрішнього згорання стимулює появу таких галузей, як автомобілебудування, літакобудування, суднобудування, сприяє збільшенню видобутку нафти, створенню каучукової промисловості. На перші позиції виходять галузі важкої індустрії, виробництво засобів виробництва.

Вирішальні позиції в соціально-економічному житті провідних країн світу зайняла монополія як форма організації виробництва й капіталу (трести, концерни, синдикати, картелі).

Швидкими темпами відбувається концентрація банківського капіталу.

На межі ХІХ та ХХ ст. виникає й таке явище, як економічний поділ світу (ринків збуту та сировини) між окремими міжнародними монополістичними союзами.

Розширення світового ринку, активна участь у ньому індустріально розвинених держав сприяли створенню міжнародного поділу праці та міжгалузевої спеціалізації. Так, Великобританія продавала машини та устаткування; Німеччина – електроустаткування, хімічні вироби, залізничне обладнання, сільськогосподарську техніку; Франція – одяг, парфумерії, автомобілі, вироби харчової промисловості; США – нафту, електроустаткування, сільськогосподарські машини, вироби чорної металургії та сільськогосподарської продукції. У цей період центр світового економічного розвитку переміщується з Європи в Північну Америку, і США за основними показниками вийшли на перше місце у світі.


  1. Ускладнення в економіці Англії.


З переходом до монополістичного капіталізму Англія втрачає свою промислову першість на світових ринках, якою вона користувалася в середині ХІХ ст. як країна, в якій уперше виникло фабричне виробництво. З 70-х років ХІХ ст. темпи зростання промислового виробництва в Англії значно уповільнюються (До 70-х рр. ХІХ ст. Англія виробляла близько половини світової промислової продукції, а в 1914 р. – тільки одну сьому).

Англія першою у світі здійснила промисловий переворот, і її промислове обладнання було вже в цей час як морально, так і фізично застаріле.

Маючи величезну кількість колоній ( у 100 разів більше площі метрополії), підприємці вивозили капітал туди, що зменшувало розміри капіталовкладень у самій Англії, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досягнень науки і техніки.

Англія зберігала політику фрітредерства, а США і Німеччина, обладнані сучасною технікою, могли знизити собівартість своєї продукції та перетворити продукцію Англії у неконкурентоспроможну.

Становище англійської економіки ускладнила світова аграрна криза, викликана надходженням на європейський ринок дешевого американського хліба. Вона розпочалася у 1874 р. та тривала 20 років. У результаті Англія втратила свою аграрну базу.

Негативно впливало на розвиток економіки недооцінювання значення використання електроенергії. Наслідком цього була низька енергоозброєність праці порівняно зі США та Німеччиною.

На початку ХХ ст. набуває значення мобілізація грошових коштів та капіталів з допомогою акціонерних компаній.

Банківський капітал за темпами монополізації та централізації значно випереджав промисловий, п’ять великих банків ( Big five, “Велика п’ятірка”) мали 40% загальної суми всіх банківських капіталів країни.

Втрата світової гегемонії відбувалася повільно, а доходи від населення зростали. Національний дохід Англії в останній чверті ХІХ ст. виріс втричі, а доходи підприємців від зарубіжних капіталовкладень збільшилися в дев’ять разів. Залишався найпотужнішим в світі її воєнний флот, на який витрачалося близько половини всіх видатків держбюджету.


  1. Причини уповільнення темпів економічного розвитку Франції.


У середині ХІХ ст. Франція за рівнем промислового розвитку посідала друге (після Англії) місце у світі, але наприкінці ХІХ ст. вона відстала від США та Німеччини і перейшла на четверте місце.

Уповільнення темпів економічного розвитку Франції зумовлювало існування дрібних підприємств, що виробляли предмети розкоші (одяг, парфумерію, ювелірні вироби). Це стримувало концентрацію промислового капіталу і пояснювало вузькість внутрішнього ринку країни.

Промисловість країни завжди відчувала нестачу сировини та палива (вугілля). У період, що розглядається, ситуація значно погіршилася у зв’язку з поразкою Франції у Франко-Пруській війні, в якій вона зазнала значних матеріальних та територіальних збитків. Німеччина анексувала два найбільші промислово розвинуті департаменти Франції – Ельзас та Лотарінгію, де розташований найбільший в Західній Європі залізорудний басейн.

Воєнні видатки становили близько 16 млрд.фр., Франція повинна була у короткий термін сплатити 5 млрд.фр. контрибуції. Війна забрала 3,5% населення. Все це певною мірою стримувало концентрацію промислового капіталу та утворення монополій.

Проте у зв’язку з мілітаризацією економіки та створенням воєнно-політичних блоків на початку ХХ ст. відбуваються значні зміни в розвитку важкої промисловості, автомобілебудування, авіабудування, суднобудування. Франція виходить на друге місце у світі (після США) за рівнем розвитку автомобілебудування. На початку ХХ ст. зростають й обсяги виробництва чавуну та сталі, видобутку вугілля, але загалом темпи економічного розвитку країни залишаються низькими.

Досить інтенсивно формується фінансовий капітал, але банкіри переважно вивозять капітал у вигляді позичок за межі країни. Так, у 1908 р. у французьку промисловість було вкладено 9,5 млрд. фр., а в облігації та закордонні цінності – 104 млрд.фр. У країні значно зросла кількість рантьє, які вкладали гроші в іноземні позики.

Будучи третьою колоніальною державою світу, Франція не використовувала свої колонії як сировинні бази та ринки збуту, вони, навпаки були значним об’єктом видатків державного бюджету, вимагаючи значних коштів на утримання чиновників та значних воєнних сил.
4. Швидкий розвиток економіки США.
Особливо швидко наприкінці ХІХ- початку ХХ ст. розвивалася економіка такої порівняно молодої країни, як США. Наслідком Громадянської війни (1861-1865 рр.) було скасування рабства для 4 млн. негрів, що дало дешеву робочу силу. У травні 1862 р. було вирішено аграрне питання (Гомстед – акт) на користь фермерів. Таким чином було створено велику кількість фермерських господарств, які використовували вільнонайману працю, що сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку та збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції, створенню місткого ринку для виробництва сільськогосподарських машин, добрив.

Позитивно на розвиток США впливало природно-географічне положення: наявність великої кількості природних копалин, лісу, річок, озер, родючих ґрунтів, сприятливі кліматичні умови.

США активно впроваджували в економіку останні досягнення науки і техніки. Слабка заселеність території США та високий рівень заробітної плати обумовили активну імміграцію в країну кваліфікованих спеціалістів з Європи. За ХІХ ст. населення США зросло в 14 разів, тоді як у Європі тільки вдвічі.

Сприяло піднесенню промисловості США, особливо важкої, й прискорене залізничне будівництво. За 1870-1913 рр. довжина залізничної колії збільшилася у 8 разів. Наприкінці ХІХ ст. у США швидко завершується процес індустріалізації, що, у свою чергу, веде до прискореної концентрації промислового капіталу та монополізації промисловості ( у вигляді трестів).

Велику роль відігравали банки. Створюються дві найпотужніші фінансові групи – Моргана та Рокфеллера. Вони володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними та іншими компаніями.

Протекціоністська політика уряду захищала власних підприємців від конкурентів установленням високих митних зборів на готову продукцію та сприяла притоку в країну іноземного капіталу (передусім англійського та французького).

На межі ХІХ-ХХ ст. американські монополії активно включаються у боротьбу за економічний поділ світу, використовуючи специфічні методи експансії: доларова експансія на Далекому Сході, прямі колоніальні загарбання (Куба, Пуерто-Ріко), втручання у внутрішні справи держав Латинської Америки.
5. Економічне піднесення Німеччини.
Найвищі темпи економічного розвитку серед європейських країн наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. були в Німеччині. Переломом в економічному розвитку країни, яка тривалий час відставала від Англії та Франції, пояснюється двома важливими подіями: політичним об’єднанням Німеччини та перемогою над Францією у Франко-Прусській війні (1870-1871 рр.).

Було повністю ліквідовано внутрішні митні кордони, запроваджено єдину грошову систему, єдину систему мір та ваги.

Перемога у війні дала змогу Німеччині анексувати у Франції Ельзас – центр текстильного виробництва та Лотарингію з значними запасами залізної руди.

Активна мілітаризація економіки Німеччини вимагала високого рівня розвитку металургійної, вугільної, хімічної промисловості. Дуже важливим кроком у цьому напрямку було запровадження в 1870 р. протекціоністської політики з установленням високих митних тарифів на імпортну продукцію, що створювало сприятливі умови для розвитку національної промисловості.

За останню третину ХІХ ст. кількість населення Німеччини збільшилася майже на 40%, що позитивно вплинуло на місткість внутрішнього ринку, а кількість промислових робітників зростала значно вищими темпами, ніж населення загалом.

Прискорений розвиток галузей важкої індустрії сприяв завершенню індустріалізації Німеччини, концентрації промислового капіталу та створенню монополій у вигляді картелів.

На початку першої світової війни Німеччина посідала перше місце на світовому ринку електротехнічних виробів (50% світового експорту) та перше місце з виробництва анілінових фарбників, якими користувалася текстильна промисловість майже всіх країн світу. Першою вона була й у вивозі машин на світовому ринку.

Економічні успіхи Німеччини обумовили прагнення до світового панування, до територіальних загарбань. Але площа колоній Німеччини була значно меншою, ніж у старих капіталістичних держав. Тому, зайнявши провідне місце у світовому промисловому та воєнному виробництві, Німеччина вважає такий розподіл несправедливим, таким, що не відповідає її економічному потенціалу.

На початок ХХ ст. боротьба провідних держав за ринки збуту та сировини досягає надзвичайної гостроти.


Тема 5. ГОСПОДАРСТВО ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД.
ПЛАН.
1. Загальна характеристика та етапи міжвоєнного періоду.

  1. Перший та другий етапи міжвоєнного періоду.

  2. Світова економічна криза 1929-1933 рр.

  3. Етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи.




  1. Загальна характеристика та етапи міжвоєнного періоду.


Міжвоєнне двадцятиріччя (1919-1939 рр.) можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії з погляду як економічного, так і соціально-політичного.

Умовно його можна поділити на кілька етапів: 1919-1921 рр. – етап повоєнного кризового стану; 1922-1928 рр. – етап відносно стабільного економічного розвитку; 1929-1933 рр. – світова економічна криза; 1934-1939 рр. – етап поступової ліквідації наслідків економічної кон’юнктури.

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні та мусила здійснювати надзвичайно великі економічні видатки, як прямі воєнні, так і за рішенням Паризької конфедерації, котра затвердила значні територіальні поступки та репараційні сплати на користь переможців.

Дещо кращим було становище країн-переможців, які мали можливість частково компенсувати воєнні видатки за рахунок переможених країн. Проте втрати та необхідність колосальних витрат на повоєнну конверсію ускладнювали економічну ситуацію практично в усіх країнах, у тому числі й у США, де ситуація була значно кращою.


  1. Перший та другий етапи міжвоєнного періоду.


Перший етап (1919-1921) вирізняється вкрай нестабільними показниками економічного стану країн, ще й поглибленого дією повоєнної кризи; він триває до 1922 р. Криза охопила всі країни і серед багатьох її причин слід назвати і якісні зміни, які відбулися в економіці країн світу під впливом НТР кінця ХІХ – початку ХХ ст., а особливо воєнної економіки, коли на перший план вийшли галузі важкої індустрії, підсилились процеси монополізації економіки.

Більшість положень Версальської угоди надзвичайно негативно відбилися на економіці Німеччини: значні територіальні втрати, у тому числі й залізорудних басейнів Ельзасу та Лотарингії, зменшення можливостей використання Саарського вугільного басейну, який був на 15 років переданий у користування Франції, різко звузили сировинну базу важкої індустрії країни. Але найвразливішим виявилося положення щодо демілітаризації, яке не лише позбавляло Німеччину сучасної армії, флоту, повітряних сил, а й вимагало різкого скорочення обсягів виробництва в галузях важкої індустрії, яка традиційно була спрямована на воєнно-промисловий потенціал. Неабияку роль у погіршенні економічної ситуації у повоєнній Німеччині відіграла також необхідність сплати репараційних виплат країнам-переможцям (132 млрд. золотих марок).

Водночас певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її економічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенціалу важкої індустрії, що дало їй змогу першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рівень (1925 р.).

Англія, яка була надзвичайно виснажена у війні, отримала більшу частину німецьких колоній. Величезні воєнні видатки, різке зростання державного боргу (до 6,6 млрд. ф.ст. у 1919 р.), втрата фінансової переваги, переміщення фінансового центру з Лондона до Нью-Йорка надзвичайно негативно вплинули на економічне становище Англії. Болючою для економіки Англії була втрата більшості торговельного флоту.

За рахунок воєнних поставок у Європу, економіка США зайняла лідируючі позиції у світовому н/г комплексі, її промислове виробництво зросло втричі, а експорт – у 3,5 рази.

Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали суттєвого реформування економіки країни. Найголовнішою стає грошова реформа (1923р.), в основу якої було покладено ідею припинення інфляції та стабілізації валюти. Це дало змогу досить швидко впорядкувати бюджет та протягом 1924 р. навіть досягти певного перевищення надходжень над видатками.

Другий етап (1922-1928 рр.) характеризувався досить стійкими темпами економічного розвитку в інших провідних країнах світу, що дало змогу їм не лише “вилікувати” воєнні рани, а й зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробництва.

При цьому найвищі показники були притаманні США, в історію економіки країни цей період входить під назвою “просперіті”, тобто періоду процвітання.

Особливих успіхів досягли такі галузі як автомобілебудування, машинобудування, авіаційна, хімічна, гумова промисловість, виробництво штучного шовку та радіоапаратури (вже у 1923 р. індекс промислового виробництва в Сполучених Штатах на 42% перевищує довоєнний рівень). Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація та стандартизація. Успішно впроваджувалися у виробництво потокова та конвеєрна системи, велика увага приділялася раціоналізації процесу праці тощо. Також значними, але менш вражаючими були досягнення Англії, Франції, Італії, Японії та ін.

Однак, хоча більшість економістів і вважали, що настала епоха “вічного” процвітання, поза увагою залишалось те, що поряд з прискореним розвитком нових галузей у ряді старих – вугільній, текстильній, суднобудуванні, сільському господарстві – спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.


  1. Світова економічна криза 1929-1933 рр.


Світова економічна криза 1929-1933 рр. відома в історії як “Велика депресія”, охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на кілька десятиріч назад, іноді до рівня межі ХІХ-ХХ ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона мала надзвичайно жорсткий та нищівний характер.

Причиною кризи стало перевиробництво, або, як говорять деякі вчені – “перегрів” економіки, викликаний тим, що швидкі темпи зростання, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які повинні були бути ліквідовані.

Криза розпочинається наприкінці жовтня 1929 р. з краху на Нью-Йоркській фондовій біржі. До 1933 р. промислове виробництво в США скоротилося порівняно з 1929 р. на 46%, при цьому виробництво сталі впало на 76%, автомобілів – на 81%, криза боляче вдарила й по аграрному сектору (збір пшениці впав на 36%, кукурудзи – на 45%).

Збанкротували десятки тисяч підприємств, понад 5 тис. банків, близько 1 млн. фермерських господарств. Різко впав рівень заробітної плати, за показниками економічного розвитку країну було відкинуто до рівня 1911 р.

Ефект перевиробництва (вироблена продукція не знаходила збуту через низьку платоспроможність) викликав дефляцію, тобто зниження цін. Особливо сильно дефляція зачепила продукцію аграрного сектора: ціни на сільськогосподарські продукти впали у 2,5 рази. Виробники, неспроможні збути свою продукцію за хоч відносно прийнятими цінами, почали знищувати її (молоко виливали в море, зерно спалювали в топках, картоплю поливали гасом).

Але найстрашнішим наслідком кризи стало зростаюче безробіття: у пік кризи без роботи залишилась четверта частина працездатного населення.

Не менш складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувавши ґрунт для приходу до влади фашистів. До середини 1932 р. (пік кризи) промислове виробництво в Німеччині скоротилося більше ніж на 40%, при чому у суднобудуванні – у п’ять разів. Залишилось без роботи майже половина всіх найманих робітників, майже вдвічі скоротилося ремісниче виробництво та дрібна торгівля.

Світовий характер кризи потяг за собою скорочення кредитування промисловості міжнародними фондами, що також погіршило становище в країні.

В Англії та Франції криза розпочалася дещо пізніше, та й рівень падіння обсягів виробництва не був таким значним: у Франції – на 30,9%, в Англії – на 16,2%. Криза охопила всі сфери господарства: світова торгівля впала майже на дві третини; дуже постраждав аграрний сектор економіки, який так і не зміг відновити виробництво на початку Другої світової війни; 56 країн девальвували свою валюту тощо. Величезного розмаху набуло безробіття: за офіційними даними в 32 країнах за роки кризи (1929-1933 рр.) кількість безробітних зросла з 5,9 млн. до 26,4 млн. осіб. Відбувалося масове розорення фермерів.


  1. Етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи.


Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначали генеральну лінію політики урядів усіх країн. З початком 30-х років головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. При цьому можна виділити два основні варіанти цього процесу. Свій найяскравіший вираз вони знайшли в антикризовій політиці “Нового курсу” президента Ф.Д.Рузвельта в США та в системі заходів, спрямованих на оздоровлення економіки у фашистській Німеччині.

Теоретичною базою реформ президента Ф.Д.Рузвельта стало вчення англійця Джона Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом’якшення криз.

У лютому 1933 р. було проголошення надзвичайного стану та закриття всіх банків до 9 березня 1933 р., коли був прийнятий “Надзвичайний закон про банки”. Через 2 тижні 4/5 банків – членів Федеральної резервної системи були відкриті. У червні було прийнято закон про розподіл банків на інвестиційні та депозитні та створено федеральну корпорацію, яка страхувала більші за 5 тис.дол. вклади у банки. А ще в квітні було прийнято закон про припинення вивозу за кордон золота.

Також були прийняті: “Закон про відбудову національної економіки”, “Закон про регулювання сільського господарства”.

Узимку 1933-1934 рр. було створено Адміністрацію громадських робіт, яка забезпечила роботою більше 4 млн. осіб, а в травні 1934 р. приймається “Закон про федеральну надзвичайну допомогу”.

Фермерам було надано кредити на 100 тис. дол. Унаслідок цього припинився продаж розорених господарств, однак близько 10% все ж не зуміли стати на ноги. В 1936 р. економіка США вийшла з кризи.

Інша картина спостерігалася в країнах, де застосовували політику, близьку до політики нацистів у Німеччині. Прийшовши до влади в 1933 р., нацисти обрали шляхом виходу з кризи тотальну мобілізацію ресурсів та воєнний реванш. Різко зростають воєнні видатки (з 1933 по 1939 рр. вони збільшилися в 10 разів і становили ¾ всіх державних інвестицій).

У 1936 р. приймається чотирирічний план мобілізації ресурсів. Вивіз валюти був фактично заборонений. Поступово збільшується тривалість робочого дня, який досягає 10-14 годин.

У результаті такої політики вже через рік у Німеччині ліквідовано безробіття, особливо у воєнному виробництві. Але така модель виходу з кризи давала моментальний позитивний ефект, не розв’язувала проблеми відбудови оптимальних господарських пропорцій. І розв’язання зовнішньої агресії – єдине, що могло відтягнути економічну катастрофу.

Саме тому починаючи вже з 1935 р. Німеччина все більше втягується у воєнні конфлікти і починає наймасштабнішу війну за всю історію людства.

Тема 6. ГОСПОДАРСТВО ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
ПЛАН


  1. Друга світова війна – найбільша економічна катастрофа ХХ сторіччя.

  2. Реалізація плану Маршалла.

  3. Тенденції економічного розвитку окремих провідних країн світу.



  1. Друга світова війна – найбільша економічна

катастрофа ХХ сторіччя.
У другу світову війну було втягнуто понад 60 держав і більше ніж 4/5 населення планети. Людські жертви перевищили 50 млн. осіб; було знищено національне багатство на 316 млрд.дол. Майже всі країни-учасниці вийшли з війни економічно виснаженими. Руйнування зачепили Європу, Північну Африку, Далекий Схід та Південно-Східну Азію.

Дуже постраждав світовий транспорт, зруйновано мости, залізничні колії, численні порти. Істотно скоротився торговельний флот.

Численні жертви, моральне та фізичне виснаження населення, зруйнована інфраструктура створювали надзвичайні перешкоди в справі відбудови світового господарства і передусім Європи, жертви якої були найбільшими.

Загострював ситуацію надзвичайний занепад сільського господарства, обумовлений нестачею знарядь праці, скороченням поголів’я худоби, нестачею добрив, знищенням великої кількості господарств.

Промислове виробництво скоротилося більше ніж на третину порівняно із довоєнним рівнем.

За роки війни значно знизився життєвий рівень, що призвело до високої смертності населення.

Надзвичайно негативним чинником став підрив національних валют. Країни, які воювали, фінансували свої видатки за рахунок збільшення кількості паперових грошей, та емісії державних позик. У переможених країнах ситуація була ще гіршою, бо для покриття видатків окупації та втрат, завданих війною, вони застосовували ще більшу емісію, хоч нестача матеріальних благ тут була ще більш відчутною.

Лише США, уміло використовуючи кон’юнктуру, що склалася у роки війни, подвоїли обсяг промислового виробництва, а чистий прибуток корпорацій навіть потроїли.


  1. Реалізація плану Маршалла.


У червні 1947 року держсекретар США генерал Дж.Маршалл, виступаючи у Гарварді, запропонував план допомоги європейським державам, до якого входили заходи щодо подолання розрухи, стабілізації фінансів, зниження напруженості у політичній сфері.

У квітні 1948 р. Конгрес прийняв закон про допомогу іноземним державам, що й стало початком виконання плану Маршалла.

На перший план виходить програма співробітництва, яка повинна була базуватися на таких критеріях:

  • більша самоокупність економічного відродження Європи;

  • підвищення віддачі від американської допомоги;

  • відповідність до чергового оновлення технологічної бази, яке розпочалося наприкінці 40-х років у США.

За чотири роки реалізації плану Маршалла (1948-1951 рр.), 16 європейських країн отримали від США допомогу у розмірі 17 млрд.дол. Понад 2/3 цієї суми одержали ФРН, Великобританія, Франція та Італія. Досить цікавою була структура поставок: 70% становили продовольство, паливо та добрива. Поставки предметів життєвої необхідності (продукти харчування, паливо, одяг) являли собою дотації, а не позички. А місцева валюта, отримана від продажу продукції, що ввозилася, використовувалася урядом європейських країн для скорочення дефіциту бюджету, а отже, і темпів інфляції.

Що ж до поставок промислового обладнання, то вони фінансувалися за рахунок позичок міжнародного банку, тоді як поставки сировини, сільськогосподарських машин, промислових товарів, запасних частин тощо – під гарантії американського уряду через спеціально створене об’єднання експортно-імпортного банку США.

Водночас умови отримання допомоги за планом Маршалла були досить жорстокими: відмова від націоналізації промисловості, свобода підприємства, зниження митних тарифів. Пізніше до них додали обмеження у торгівлі із соцтабором та надання територій для розміщення американських воєнних баз.

План Маршалла на сьогодні є однією з найбільш успішних економічних програм в історії.


  1. Тенденції економічного розвитку окремих

провідних країн світу.
США у перші ж повоєнні роки зуміли швидко та ефективно переорієнтувати свою економіку на випуск мирної продукції: до середини 1947р. перехід був фактично завершений. Політика уряду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайнятості населення. У 1948 р. було збільшено мінімальну заробітну плату, прийнято програму будівництва дешевого житла.

Досить важливу роль у політиці уряду США в 40-ві роки відіграли початок “холодної війни” та план Маршалла. Війна в Кореї, яка розпочалася у 1950 р., дала змогу ще збільшити воєнні видатки, що також забезпечувало зайнятість населення, але піднесення економіки виявилося нетривалим.

Подальше зростання воєнних видатків призвело до інших негативних наслідків. У результаті економіка США втрачає динамізм, на деяких напрямках на початку 60-х років стало помітним відставання.

Розпад колоніальної системи став вагомим чинником, який обумовив уповільнення темпів зростання економіки США.

І, нарешті, негативним фактором для економіки США стало утворення двох нових промислових центрів у світовій економіці – західноєвропейського на чолі з ФРН та азіатського на чолі з Японією.

Поділ Німеччини після другої світової війни у повоєнні роки визначив і особливості її розвитку. Економіка західної частини країни, яка у 1949 р. перетворилася у ФРН, розвивалася відповідно до розробленої міністром економіки Баварії, а потім і ФРН професором Л.Ерхардом концепції “соціального ринкового господарства”, що спиралася на традиції німецького народу.

Вона включала зосередження народного господарства на збільшенні виробництва та доходу, широке використання конкуренції та підприємництва як незмінної сили господарської динаміки, конкурентоспроможності та суспільного процвітання.

У 1948 р. проводяться: грошова реформа, яка дала змогу звільнитися від величезної маси знецінених грошей; цінова реформа, завдяки якій відпускаються ціни і відміняється регулювання цін та розподілу; податкова реформа, що захистила права споживача та забезпечила свободу підприємництва.

Уже в 1954 р. на третину було перевищено рівень довоєнного виробництва, а до середини 50-х років ФРН вийшла на друге місце в світі після США за рівнем золотих запасів.

Саме ФРН є фактичним ініціатором створення “спільного ринку”, її частка вже на початку 60-х років становила понад 60% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, майже 40% експорту та 35% імпорту ЄЕС.

Серед програм та моделей національного відродження особливу увагу привертає модель французької повоєнної економіки – батьківщини індикативного (необов’язкового) планування та програмування. А до початку 60х років виконуються три плани, спрямовані на модернізацію націоналізованого сектора економіки (1947-1953 рр.), зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм (1954-1957 рр.) та перехід від протекціонізму до “відкритої економіки” (1958-1961 рр.).

Французьке планування ґрунтується на розподілі кредитів, податкових заохоченнях і державних інвестиціях. Створено спеціальний фонд (фонд соціально-економічного розвитку), який дає змогу здійснювати інвестування в державний та приватний сектори економіки.

Великобританія вийшла переможницею у Другій світовій війні, але втрати її були надзвичайно великими.

У липні 1945 р., після перемоги на виборах, до влади приходить лейбористський уряд на чолі з К.Еттлі, який розпочав реформи, спрямовані на перехід до “демократичного соціалізму”. Так, з метою підтримання повної зайнятості, проводиться часткова націоналізація базових галузей економіки – енергетики, транспорту, кам’яновугільної та сталеливарної промисловості, а також інфраструктури. До кінця 40-х років більше 20% британської промисловості опинилося під безпосереднім контролем держави. Власникам націоналізованих підприємств сплачувалася компенсація.

Досить важливими були заходи уряду лейбористів щодо підтримання фунта стерлінгів шляхом установлення так званої “політики економії” та досягнення рівноваги платіжного балансу, які, на жаль, виявилися недостатньо ефективними.

Економічні труднощі зросли з початком розпаду Британської колоніальної імперії, адже країна втратила традиційні джерела сировини та ринку збуту.

Що стосується Японії, то її повоєнний розвиток був якнайтісніше пов’язаний із новими світовими реаліями. Японія змушена була пристосуватися до нової структури світового господарства, розвивати зовсім нові для себе галузі. Стрімка торговельна експансія Японії досить швидко набрала глобального характеру, японська продукція почала успішно долати конкуренцію інших країн.

Усе це досить позитивно впливає на економічну ситуацію в країні, виводить її у 50-60-ті роки в число найрозвинутіших країн світу.

Уже в другій половині 40-х років в Японії розробляється система заходів, спрямованих на повернення від мілітаризму до лібералізації господарської системи та запуску механізму вільної конкуренції, яка вилилася у цілу низку реформ, що створили передумови для успішного розвитку економіки країни.

Насамперед, це аграрна реформа, що сприяла значному розширенню внутрішнього ринку; демонополізація промисловості шляхом розпуску “дзайбацу” (вертикальних концернів-холдингів), реформа трудового законодавства і, нарешті, реформа середньої школи, яка дала Японії найкваліфікованішу та найдешевшу у світі робочу силу.

Передбачалася також і структурна перебудова економіки. Оскільки Японія не мала власного сировинного потенціалу, але мала значний трудовий, тут створюється багатогалузевий комплекс сучасних переробних галузей, які б враховували забезпечене поєднання механізмів ринкового господарства з державною підтримкою приватного нагромадження, виходячи з принципу пріоритетів, які мінялися із розвитком структурної перебудови.

Таким чином, за кілька повоєнних десятиріч Японія, зруйнована, з жорстоко мілітаризованою економікою країна, перетворилася у велику індустріальну державу, що посідає одне з перших місць за рівнем розвитку народного господарства.

Отже, основні тенденції економічного розвитку провідних країн світу у повоєнний період мають, як абсолютно нові риси, пов’язані з новими реаліями організації світового господарства, так і такі, що визначилися ще у міжвоєнний період, зокрема збереження і навіть зростання активної ролі держави в економічному житті.

Тема 7. НОВІ ІНДУСТРІАЛЬНІ КРАЇНИ: ЇХНЕ СТАНОВЛЕННЯ

ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК.
ПЛАН


  1. “Експортно-промислова орієнтація” нових індустріальних країн Латинської Америки.

  2. Розвиток нових індустріальних країн Азії (Південної Кореї, Сінгапуру, Малайзії, Індії).


Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50-60-х років ХХ ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку, окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країни – Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія – в середині 60-х років забезпечували 43,4% вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Окрему групу утворили країни-експортери нафти, які в 1960 р. об’єдналися в ОПЕК.

Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37-38% на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літературі вони дістали назву “нові індустріальні країни”. В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового експорту (до 20%) їх почали називати “новими експортними країнами”. Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв’язки.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн. км2) зосереджено 30 % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів – ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм – металом, що має стратегічне значення, Бразилія, задовольняє 70% потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для динамічного розвитку національних господарств.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку. Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, нарощуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити базові галузі економіки: гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки легка і харчова промисловість становила 40% ВНП, а базова – 45%, то в 1992 р. остання дорівнювала вже 72%. Отже, розвиваючи галузі обробної промисловості, ці країни впритул наблизилися до рівня розвинених держав. Частка обробної промисловості в СІЛА становила 79%, у Мексиці – 75%. Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70% усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого прокату становлять в СІЛА 475 дол., Японії – 500, ФРН – 528, Південний Кореї, Бразилії – 424 дол. Отже, нові індустріальні країни стали конкурентоспроможними у цій галузі на світових ринках. З 23,4 млн.т. чавуну, виплавленого в Бразилії в 1980-1988 рр., 2/5 пішло на експорт. Лише в 50-80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд.дол.

Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали назву “експортно-промислової орієнтації”. За виробництвом окремих видів продукції промисловості вони не поступають розвиненим країнам. Так, Бразилія займає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Надзвичайно велику увагу нові індустріальні країни приділили розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад, розгорнула біотехнічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської Америки діють АЕС.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея, наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову металургію, машино- і суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові електротехнічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 р. в Південній Кореї в усьому промисловому виробництві становила 1,8%, у 80-х роках – 11,5, а у 1989 р. – 30%.

Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми факторами. Південна Корея лише в 1962-1989 рр. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50% - японські.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори. Наприклад, в 1974 р. було створено національну нафтову компанію “Петронанс”, яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні, добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60% світового виробництва пальмової олії.

Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не більше ніж 49% нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50% виробленої продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд.дол., з яких частка американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд.дол. Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія. Зростає приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім приватних капіталів у Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх досягла 10,5 млрд. дол. Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів тощо. За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.

У 1986-1990 рр. в країні було передано у приватну власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому числі за кордоном, для передавання у приватну власність державних залізниць.

У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд зіткнувся з неймовірними труднощами державотворення.

Головна з них – занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Країна з 700 млн. населення в 1948 р. давала 0,8% світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70% населення було зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування, поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років – усі інші. У 70-х роках було націоналізовано найбільшу нафтову компанію “Есо”. Вже в середині 70-х років 30% промислового виробництва належало державному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої промисловості Азії. У 70-80-х роках вона повністю забезпечила себе металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала сучасні галузі промисловості – хімічну, машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.

Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70-80-х роках увійшла в десятку найбільш промислово розвинених країн.

Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд. чол. Для того щоб забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом, змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програму “зелена революція”. Це цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання хімічних добрив, застосування високо- урожайних сортів зернових, виведення породистих тварин.

Сучасна Індія – це індустріально-аграрна країна, яка запускає власні супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива – голод сусідує з розкошами, новітня наука – з неписьменністю, мир – з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.

1   2   3   4   5   6

Схожі:

Н. В. Братенші історія науки І техніки
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с

Історія хімія (курс лекцій)
Роль історичного матеріалу в методиці викладання хімії. Періодизація історії хімії. Походження терміна „хімія”

Конспект лекцій з курсу Вікова фізіологія для студентів спеціальності...
Тема Предмет та завдання вікової фізіології. Основні закономірності росту І розвитку дітей І підлітків

Конспект відкритого заняття з дисципліни «Органічна хімія»
...

Програма навчальної дисципліни № з/п Перелік тем лекцій, їх анотації к-сть
Психологія агресії як практична галузь психологічної науки. Агресія та агресивність. Види та функції агресії. Агресія як поведінка....

Міністерство освіти І науки України Вищий навчальний комунальний...
Тема Предмет та завдання вікової фізіології. Основні закономірності росту І розвитку дітей І підлітків

Рогатинський державний аграрний коледж
Посібник для виконання лабораторних робіт та самопідготовки з дисципліни “Неорганічна хімія”. Викладено теоретичні основи загальної...

Конспект лекцій з курсу "хімія І технологія переробки нафти" Частина...
Хімічні процеси переробки нафтопродуктів. Навчальний посібник для студентів 5 курсу спеціальності 091601 “Хімічна технологія органічних...

Як зареєструватися для проходження зовнішнього незалежного оцінювання-2014...
Внз. У 2014 р. Зно можна пройти з наступних предметів: українська мова та література, історія України, математика, фізика, біологія,...

Конспект уроку з хімії у 7 класі за темою: Хімічні рівняння Конспект...
Проблемна ситуація як умова пізнавальної активності учнів



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




h.ocvita.com.ua
Головна сторінка